Матеріал нижче — виклад особистої статті автора (ім’я в тексті не вказане, судячи зі змісту — людина, близька до середовища професійного лижного спорту) про історію змін регламенту FIS щодо спорядження для слалому-гіганта. Приводом для статті стала аварія 27-річного Матіаса Ланцінгера на супергіганті в норвезькому Квіттф’єллі 2 березня 2008 року — зачепивши древко трасу лівою лижею, спортсмен зазнав травми, через яку йому згодом ампутували ногу нижче коліна. Сезон 2007-2008 став найтравматичнішим в історії Кубка світу з гірських лиж, що спричинило пошуки винних. Автор простежує історію появи карвінгових лиж приблизно за десять років до цього: успіхи мініатюрної Аніти Вахтер на платформі, яка піднімала її на 12 см над снігом, вдалий сезон Хайнца Шільхеггера при вазі лише 74 кг, різкий стрибок Матіаса Вровніка з 50-ї на 3-тю позицію в сезоні 1998-1999 на коротких таліованих лижах, а також ранню боротьбу молодого Боде Міллера з власними тренерами за право їздити на коротших магазинних лижах. На думку автора, функціонери FIS здебільшого опиралися карвінгу, бо їхній власний досвід втрачав актуальність; тодішній голова комітету FIS з гірських лиж Тоні Зайлер на конгресі в словенському Порторожі публічно пообіцяв не дати перетворити «його спорт» на посміховисько, особливо після того як Керолайн Лаліве виступила на лижах завдовжки близько 140 см. Автор описує, як німецькі медіа розгорнули кампанію проти карвінгу, хоча статистика, на яку постійно посилався FIS, так ніколи й не була оприлюднена. Обмеження посилювалися поступово: спершу мінімальна довжина лиж для слалому 165/155 см і для гіганта 185/180 см з радіусом 21 м (що ще дозволяло чисте різане ведення), а згодом — мінімальна ширина талії 65 мм, мінімальний радіус 27/23 м і зниження платформи на 7 мм, через що спортсменам довелося суттєво наростити м’язову масу (наприклад, Массіміліано Блардоне набрав 15 кг за літо). Попри застереження Джулії Манкузо і Боде Міллера, нові правила запровадили, і результатом, за словами автора, стала незграбна, стрибаюча техніка замість плавних дуг, особливо помітна на швидших американських трасах. Пішла й хвиля травм — автор перераховує постраждалих того сезону (Марія Голаус, Скотт Маккартні, Анн-Софі Барт, Александра Майсніцер, Андреас Будер, Резі Штіглер, Александра Колетті, Манфред Прангер, Сільван Цурбріґґен). На основі розмов з гонщиками автор пояснює технічну причину: недостатня таліювання лиж змушує спортсменів глибше закантовувати коліном для виконання крутого повороту, а занизька платформа призводить до того, що черевик чіпляє сніг і лижа різко випрямляється — саме так, за словами автора, завершив сезон Тома Фанара, порвавши зв’язки ще до падіння. Навіть Херманн Майєр, відомий противник карвінгових лиж, на той момент підтримав підвищення платформи. Автор критично оцінює офіційну позицію FIS, цитуючи представника федерації Гюнтера Худжару, який в австрійському Sport Magazine назвав прямий зв’язок між новими правилами і травмами перебільшенням — на думку автора, це виглядає цинічно, адже попередні дванадцять років FIS сам пов’язував травматизм саме з карвінговими лижами. Щодо випадку Ланцінгера автор наводить слова досвідченого гонщика Марко Бюхеля про те, що справжньою причиною стала помилка в розстановці воріт, яку не помітили ні постановник трас, ні технічний делегат, ні рейс-директор FIS. Завершує статтю присвята тим, хто підтримував обмеження FIS на спорядження — автор запевняє, що сучасні спортсмени, якби їм дали можливість, цілком здатні їздити по-справжньому «карвінгово».
