Матеріал нижче — виклад особистого травелогу авторки (ім’я в тексті не вказане; та сама росіянка-спортсменка, спонсорована The North Face, Gulbo, Grivel та Arbor Snowboards, що й у статті про Аргентину), яка вирушила у фрирайд-сноубордичну подорож до Болівії за порадою й контактами гіда Дам’яна Бенегаса, з яким познайомилася на Ельбрусі. Подорож починається з довгого перельоту до Ла-Паса (4 рейси, 22 години в повітрі) та короткого огляду міста — найвищої столиці світу (3600 м), яскравого поєднання андського й сучасного укладу, ринку Hechiceria з висушеними ембріонами лам, які використовують місцеві цілителі-каляваї. Через гідів-альпіністів міста авторка знаходить провідника на ім’я Хенаро — жодних лижних чи сноубордичних гідів у Ла-Пасі немає, тож вона мусить покладатися на альпіністський супровід. Перший етап — масив Кондорірі: піднявшись на вершину Таріха (5230 м) через льодовик з пенітентес (сніговими «свічками») і льодовими мостами над берґшрундами, авторка з Хенаро бачать сусідній пік Малий Альпамайо — ідеальну на вигляд гору для спуску, хоч і дуже круту (45–55°, рівень складності AD за французькою класифікацією). Негода відкладає спробу на день, але наступного ранку в хмарах раптово з’являється «вікно» саме над цією вершиною, і авторка здійснює спуск на сноуборді — перший верхній відрізок зі страховкою, далі самостійно; лише згодом удома вона дізнається, що колись із цієї ж вершини спускався сноубордист Марко Сіффреді (перший сноубордист, що з’їхав з Евересту). Другий, кульмінаційний етап — масив Ільїмані (6439 м, найвідоміша вершина Болівії, зображена на гербі країни). Дорогу туди перериває лобове зіткнення автомобілів на вузькій гірській дорозі над глибоким каньйоном — обійшлося синцями, але авто вийшло з ладу, довелося шукати заміну. До базового табору вантаж несе ослик у супроводі двох хлопчиків 7–8 років, які говорять мовою аймара; носіями виступає ціла родина, що випереджає групу навіть у капцях. Підйом до табору «Гніздо кондорів» (5450 м) і наступний нічний штурм вершини — найхолодніший досвід у житті авторки: сильний вітер, обмерзання ніг у сноубордичних черевиках, момент, коли вона відчуває, як люди замерзають у горах. Вихід, відкладений на дві години, рятує ситуацію — із першими променями сонця стає легше. На вершині — не фотографія з піднятим льодорубом, а бажання просто посидіти в тиші. Спуск на сноуборді (виявляється, перший в історії з цієї вершини) проходить по твердому, майже бетонному фірну, обережно, до зони тріщин, а портери того ж дня допомагають спуститися аж назад до села. Після сходжень — відпочинок у Копакабані на озері Тітікака (найвисокогірніше озеро світу, 3900 м), похід на Острів Сонця, духовний центр андської культури й місце народження інків за легендою, а потім — важке харчове отруєння (риба в сендвічі), два дні хвороби й антибіотики замість ще одного сходження. Подорож завершується поверненням до Ла-Паса і вильотом через Буенос-Айрес, з надією ще повернутися до Болівії.
