Небагато на світі гір, красивіших за Доломіти. Найнеймовірніші скельні форми, сувора феєрія барв, велич граней. Багато хто з моїх співвітчизників (і я в тому числі) стали жертвами їхньої незвичайної суворої краси і щороку сюди повертаються. Особливо улюблені гірськолижниками схили, що оточують прекрасну величезну групу Селла.
Важко уявити, щоб у таких «сприятливих природних умовах» не розвивався і гірськолижний спорт. Перші згадки про проведення гірськолижних змагань у самому серці цих чудових гір, районі Валь-Гардена Ґрёден (дотримуючись специфіки регіону, вживатимемо обидва варіанти назв — італійський і німецький), належать до 1908 року. Тоді з’явився і перший місцевий лижний клуб Доломітен Альпен Скі Клуб Ладинія, а невдовзі після нього — Скі Клуб Селла. Із 1932 року змагання, що проводилися тут, ставали дедалі професійнішими, головним чином завдяки будівництву нових трас і встановленню перших підйомників. Але прискорив спортивний розвиток цієї частини Доломітів більшою мірою задум президента чергового місцевого клубу Скі Клуб Гардена — пана Чукі Кершбаумера. Кершбаумер мріяв провести у Валь-Гардені змагання зі швидкісного спуску нарівні з тими, що проходили в Кіцбюелі чи Венгені. Заважала відсутність відповідної траси. Із 1960 року протягом дев’яти років на різних схилах і з різним результатом здійснювалися спроби організації змагань зі слалому. І лише рішення FIS про проведення чемпіонату світу в 1970 році (якого домігся саме Кершбаумер) змусило прокласти траси спусків на найвищому світовому рівні. У 1969 році на новій трасі на схилах Чампіної (2254 м над рівнем моря) пройшов перший спуск чоловіків. Причому швидкісний ас того часу Карл Шранц відмовився брати в ньому участь, пояснивши своє рішення надмірною легкістю траси.
Насправді ж Саслонг був прокладений і споруджений у прямій відповідності до регламенту FIS, який тоді забороняв проведення спусків надто ризикованими трасами. Під час чергового літнього сезону під дію цих стандартів потрапили і Кіцбюель із Венгеном. А порівняно з ними Саслонг виглядає зовсім непогано. Середня швидкість у Валь-Гардені трохи вища за 100 км/год, а в Кітці і Венгені — 90 і 85 км/год. Але Шранц, що мав славу лижника незвичайної сміливості, любив змагатися на трасах шалено ризикованих. Справедливо чи ні, але думка про Саслонг як трасу легку побутує в гірськолижному світі й донині. Спробуймо придивитися до неї ближче. Цього разу наш гід — триразовий переможець етапів Кубка світу у Валь-Гардені (1996, 1997, 1999 рр.) — італійський спускар-рекордсмен Крістіан Гедіна. Старт: На Саслонгу старт надзвичайно важливий. Зі стартових воріт потрібно потужно виштовхнутися, зробити кілька дуже сильних поштовхів, прийняти стійку спуску і швидко набрати швидкість. Той, хто на цих перших метрах ловить зустрічний потік вітру, або стартує на мастилі, призначеному для іншої ділянки траси, шансів на хороший результат уже не має. Looping: Looping — перший відрізок, де перевіряються здібності до швидкої їзди в стійці швидкісного спуску. Траса на цій ділянці пласка, і в часі виграє той, хто краще зуміє «дати лижам їхати». Найважливіший — лівий віраж перед в’їздом у цю секцію спуску. Його треба проїхати ідеально на кантах — без найменшого проковзування — тоді спортсмен «забирає» із собою багато енергії, так необхідної на наступній пласкій ділянці.
Sochers: Два серйозні віражі на шалено крутій та обледенілій стінці. Тут основне завдання — утримати ідеальну траєкторію. Якщо її зірвати, сильно втрачається швидкість на наступній пласкій ділянці та при виході на Горби верблюда, а це дуже неприємно. Горби верблюда: Найефектніше місце цієї траси, де рельєф являє собою серію поперечних хвиль. При цьому два останніх можна подолати двома способами: спробувати їх придавити й амортизувати ногами, або використати передостанній як трамплін, пролетіти простір між ними і приземлитися після заключного. Напевно, не варто нагадувати, що другий метод набагато ризикованіший, але… зате найшвидший. Ciaslat: Найширше місце траси, що, втім, не означає, що тут легко. На Ciaslat дуже круто, а траса проходить трьома технічно складними дугами. Природно, весь час слід їхати на кантах, та ще й утримувати аеродинамічну стійку. Найважливіший момент — вхід у перший поворот, де спортсмен повинен витримати ідеальну траєкторію. Лише в цьому випадку можна уникнути проблем із наступними віражами і виїздом на фінішну пряму. Zielschuss: Начебто несподіванок уже немає. Але на втомлених ногах треба зберегти оптимальну аеродинамічну стійку, при цьому даючи лижам ковзати, і не загубитися на останньому стрибку перед фінішем… Враховуючи, що Саслонг — одна з п’яти трас у світі, де час спуску перевищує дві хвилини, завдання перед спортсменами не з легких.
Ще одне зауваження щодо ключової ділянки траси — горбів верблюда. У 1980 році австрієць Улі Шпісс припустив, що політ з одного горба на інший може виявитися значно швидшим, ніж спуск снігом. На очах здивованих уболівальників і телеглядачів він пролетів у повітрі понад 90 метрів на швидкості 100 км/год і на висоті четвертого поверху (що на це скажуть майстри фристайлу, що всюди й усім розповідають про нудність гірськолижного спорту?). У наступні роки багато спортсменів випробовували цей метод із різними результатами. Тут розбилися швейцарець Петер Мюллер та австрієць Антон Штайнер (не долетівши до потрібної точки, вони приземлилися прямо на останню хвилю).
Після цих випадків FIS ухвалила рішення про скорочення стрибка до 60 метрів. Найкращий гірськолижник усіх часів Марк Жирарделлі так і не наважився на політ Горбами Верблюда. Натомість він вирахував для себе найшвидкіснішу наземну траєкторію, яку деякі спортсмени використовують і сьогодні, так і називаючи «траєкторією Жирарделлі». Тож вирішуйте самі — чи справді траса Саслонг така вже «булка з маслом»?
